№ 49 ТВОРЧЕСТВО КАК НАИБОЛЕЕ АДЕКВАТНАЯ ФОРМА ЧЕЛОВЕЧЕСКОГО СУЩЕСТВОВАНИЯ

Творчество - деятельность человека, созидающая новые объекты и качества, новые схемы поведения и общения, новые знания. Творчество – деятельность, которая порождает новое, никогда ранее не бывшее.
Проблемой творчества широко занималась Античная философия. Античное мировоззрение связывало творчество со сферой конечного, приходящего и изменчивого бытия, а не бытия вечного, бесконечного и равного себе. При этом творчество выступает в двух формах: как божественный акт творения космоса и как человеческое ремесло или искусство. Аристотель утверждал бесконечность времени и тем самым отрицал божественный акт творения. У него творчество как созидание нового и уникального непричастно к сфере божественного.
Оригинальную точку зрения высказывал Платон. Во-первых, Демиург (тот, кто свободно занимается ремеслом – бог) создал мир из хаоса (первовещества). Этот образ противостоит образу христианского бога, который творит мир из ничего.
Демиург создает мир по разуму, по образцу, который не является внешним по отношению к творцу, а выражает его внутреннее созерцание. Высшим занятием человека является созерцание, а творчество лишь подчинено ему. Творчество есть лишь проявление высшего совершенства, которое заключено в созерцании.
Таким образом, античная философия не отводит творчеству главенствующее значение. Истинное знание - созерцание вечного и неизменного бытия. Поэтому всякая деятельность по своему онтологическому статусу ниже созерцания, т.к. созидает человек конечное и приходящие, а созерцает бесконечное и вечное.
Проблема творчества занимает особое место в христианской философии Средневековья. Здесь перекрещиваются две тенденции: теистическая (из древнеримской религии) и пантеистическая.
Теистическая понимает бога как личность, которая творит мир не в соответствии с каким-либо образцом, а совершенно свободно. Творчество - вызывание бытия из небытия посредством волевого акта божественной личности. Августин Блаженный (4-й век до н.э.) в отличие от неоплатоников и в человеке особо подчеркивает этот момент воли: ее фикции отличаются от фикции разума.
Для воли характерны мотивы решения, выбора, согласия или несогласия. Они не зависят от разумного усмотрения. И если разум имеет дело с тем, что есть (например, вечное бытие в Античной философии), то воля имеет скорее дело с тем, чего нет, но что впервые вызывается к жизни усилием волевого акта.
Вторая тенденция, к которой тяготела большая часть философов Средневековой схоластики (Фома Аквинский), понимала творчество ближе к античной традиции. Бог у Фомы - добро в своей завершенности; вечный, сам себя созерцающий разум: «Это, скорее всего совершеннейшая природа, чем воля; природа, сама себя делающая совершенной». Таким образом, понимание творчества у Фомы очень близко к Платону.
Но, не смотря на совпадение некоторых тенденций, творчество в христианской философии оценивается совершенно иначе, чем это было в античности.
Человеческое творчество выступает в христианстве, прежде всего, как творчество истории, самого себя, своего будущего через приближение к высшему началу.
Неслучайно философия истории возникает впервые на почве христианской философии в книге Августина «О граде Божьем». История, согласно средневековым представлением, есть та сфера, где конечные человеческие существа принимают участия в осуществлении замысла божьего о мире.
Таким образом, т.к. не разум, а воля и волевой акт веры, прежде всего, связывают человека с богом, приобретают важное значение личные деяния и решения как форма соучастия человека в творении Богом мира.
В христианской философии складывается предпосылка понимания творчества как создание чего-то уникального, небывалого и неповторимого. При этом сфера творчества рассматривает, прежде всего, исторические деяния, деяния нравственного и религиозного характера. Художественное творчество рассматривается как нечто второстепенное. Средние века не знают того творчества, что эпоха Возрождения. В эпоху Возрождения человек рассматривает себя как творца. Творчество рассматривается как художественное творчество. Его глубинная сущность - творческое созерцание.
Рассел: «Эпоха Возрождения не дала философов (великих), кроме Макиавелли». В противоположность Возрождению Реформация понимает творчество не как эстетическое созерцание, а как действие. Лютеранство и кальвинизм пронизаны регонистической (суровой, строгой) этикой, которая акцентировала внимание на предметно-практической деятельности, т.е. на хозяйственной деятельности. Согласно этой этике, преуспевание индивида в практических занятиях на Земле - свидетельство его богоизбранности.
В философии Нового времени наблюдается развитие пантеистической тенденции (воспроизводит античное отношение к творчеству, как к чему-то менее значительному по сравнению с познанием). Другая тенденция трактовала творчество как удачную, но случайную комбинацию элементов существующего (тео-). Первая - Бруно, Спиноза; вторая - Локк, Юм, Гоббс. Завершенную концепцию творчества 20 века создает Кант.
Кант исследует творческую деятельность с точки зрения продуктивной способности воображения. Он наследует протестантскую идею о творчестве, как предметно-образовательной деятельности, меняющий облик мира и создающей как бы новый, «очеловеченный», ранее не существовавший мир. Кант рассматривает творчество как один из важнейших моментов структуры сознания. Творческая способность воображения по Канту оказывается соединительным звеном между чувствами, и единством понятий его рассудка.
Кантовское понимание творчества было глубоко воспринято немцами. Шеллинг пишет о единстве сознательной и бессознательной деятельности. По Шеллингу, творчество - высшая форма человеческой жизнедеятельности. Здесь человек соприкасается с Богом. В «магическом идеализме» немецких романтиков, у Новалиса, прежде всего, воображение и творческая фантазия без всяких оговорок рассматриваются как сила, создающая мир.
Интерес к творчеству диктует и новое понимание философии истории. История - сфера реализации человеческого творчества, причем безотносительно к какому-либо трансцендентальному началу. Затем эта идея получила глубокое развитие в философии Гегеля. Понимание немецкой классической философией творчества как деятельности, рождающей мир, оказало глубокое влияние на марксистскую концепцию творчества. Маркс материалистически трактует деятельность и творчество, элиминирует из него Кантовское моральное начало и рассматривает творчество как предметно-практическую деятельность, как производство в широком смысле слова. Это, в конечном счете, определяет всю его концепцию общественного производства, в частности [см. также № 57 Общественное производство].
В философии 19 - 20 веков творчество рассматривается в его противоположности технической деятельности. Эту точку зрения высказывают экзистенциализм и философия жизни.
В философии жизни наиболее весомую концепцию творчества создает Анри Бергсон в сочинении «Творческая эволюция». Он рассматривает творчество как непрерывное рождение нового, которое составляет сущность жизни. Творчество – нечто, объективно совершающееся в природе, в противоположность субъективной технической деятельности и всякому конструированию. Деятельность интеллекта, по Бергсону, не способна создавать новое, а только комбинирует старое.
В дальнейшем философию творчества разрабатывают Вильгельм Дильтей и Хосе Ортега-и-Гасет. Проблему творчества все больше рассматривает философия экзистенциализма. Дильтей и Хосе рассматривают философию в концепции истории, а экзистенциализм – в концепции личности, понятой как экзистенция - некоторое иррациональное начало свободы, прорыв природной необходимости и разумной целесообразности, прорыв, через который в мир приходит ничто. В религиозном варианте экзистенциализма через экзистенцию человек соприкасается с трансцендентальным бытием, а в атеистическом экзистенционализме - с ничто. Именно экзистенция как выход за пределы естественно природного начала вносит в мир то новое, что обычно философия называет творчеством.
Бердяев в «Смысл творчества» уделяет внимание «творческому экстазу», Хайдеггер рассматривает проблему творчества как наиболее адекватную форму человеческого существования (экзистенцию).
Общим для философии жизни и экзистенциализма в трактовке творчества является его противопоставление интеллектуальным и техническим моментам. Оба течения подчеркивают интуитивную природу творчества. Важна организация душевных процессов, индивидуальные, личностные моменты в творчестве, в которых личность реализует себя как целостность.
Совсем по-другому понимали творчество прагматизм, инструментализм, неопозитивизм. В качестве главной сферы творческой деятельности они понимают только науку и, прежде всего в той форме, в которой она может быть реализована в производстве. Они рассматривают творчество как изобретательство, цель которого - решить задачу, которая поставлена сложившейся технической, исторической ситуацией. Но некоторые из них, считают, что основой познания является не столько деятельность, сколько интеллектуальное созерцание.
Таким образом, если для Бергсона творчество – самозабвенное углубление в предмет, саморастворение в созерцании; для Хайдеггера - экстатический выход за человеческие пределы; для Дьюи - сообразительность ума, поставленного перед жесткой необходимостью решения задачи, которая должна вывести нас из опасной ситуации.

№ 51 ОТЧУЖДЕНИЕ И ПУТИ ЕГО ПРЕОДОЛЕНИЯ

Відчуження як соціальний феномен
Терени подолання відчуження зумовлені передусім різноякісним розумінням суті цього феномену в різноманітних соціально-філософських теоріях. За думкою Т.Гобса, Ж.-Ж.Руссо, інших теоретиків суспільного договору, відчуження виникає внаслідок добровільної передачі особою своїх прав державі. Г.Гегель вважав джерелом відчуження і його суттю процес об'єктивації, уречевлення духу. А.Фейєрбах вбачав його витоки в психологічному стані людини - почутті заздрості, страху тощо; К.Маркс та Ф.Енгельс — в інститутах розподілу праці та приватної власності.
За К.Марксом відчуження виникає внаслідок стихійного розподілу праці, класового розшарування населення, через що людина не може вільно обирати певний спосіб діяльності, а підкоряється обставинам, що примусово нав'язуються їй іншими людьми. Змуше­ний продавати свою працю робітник потрапляє в цілковиту залежніствід господаря. Саме тому він ставиться до своєї праці як до чогось чужого. Створений робітником продукт теж йому не належить, бо він є власністю господаря підприємства. Але ж в цьому продукті опредмечені сутнісні сили людини! Вони теж постають як чужі, ворожі, злі. Так відбувається відчуження людини від праці, продуктів праці, своїх сутнісних сил, від родової суті людини взагалі. Корінь зла - в приватній  власності, ліквідація якої, за К.Марксом, є головною ланкою в системі ліквідації відчуження, побудові соціально справедливого суспільства.
Розвиток соціально-філософської думки постмарксистського періоду свідчить, що Марксів аналіз проблеми відчуження є досить точним і обґрунтованим. Щоправда, не всі поділяють його погляди на засоби подолання відчуження, але це питання - іншого плану. Корінь відчуження — в інституті власності, системі діяльності людей, їхньому ставленні до життя. Цей висновок не підлягає сумніву, хоч не може бути визнаним як абсолютно вичерпна характеристика проблеми. Він має бути доповнений дослідженнями пізнішого періоду, зробленими зокрема екзистенціальною філософією та християнським персоналізмом, філософією життя та іншими на­прямами соціально-філософської думки XX ст. Щоправда, в аналізі відчуження представниками сучасних західних теорій є багато незрозумілого, надуманого, містичного. Проте є й безумовно цікаві знахідки, скрупульозні проробки деталей в контексті нових істо­ричних реальностей, що заслуговують на увагу та вивчення.
Так, Ф.Ніцше пов'язує феномен відчуження з християнською мораллю, в якій втілюється заперечення житія, відраза від волі до буття. О.Шпенглер вбачає витоки відчуження в процесі перетворен­ня культури на знеособлену цивілізацію. Г.Зіммель, як і К.Маркс, пов'язує відчуження з розподілом праці. З.Фрейд звернув увагу на зв'язок цього феномена з патологією особистості. М.Бердяєв усяке матеріальне буття вважав відчуженим і пов'язував його з виникнен­ням машинної технології. Ж.-П.Сартр також виходив з положення про будь-яку об'єктивацію як відчуження. Е.Фром бачить глибинні корені відчуження в могутніх силах капіталу та ринку. Р.Мілс виводить їх із різноманітних соціальних інститутів.
Цікаві погляди з приводу природи й проявів відчуження прита­манні одному з найбільш популярних представників християнсько­го персоналізму Е.Мунье. Французький філософ пропонує розрізняти два типи відчуження: Нарциса та Геркулеса. Перший формується на підставі примату чистих ідей над діяльністю. Таке відчуження виявляється "в паразитичному розвитку інтелектуального спогля­дання..., безтурботної думки й бездіяльних ідеалів". Носій цього типу відчуження відокремлюється від суспільства завдяки багатст­ву, звикає до бездіяльності, займається спогляданням власних почуттів тощо. Другий тип відчуження формується на засадах активізму, діяльності. Людина створює таку кількість ідей, речей, інститутів, що в них втрачає себе. За думкою Е.Мунье, технократич­на цивілізація придушує людину, XX ст. створює все нові й нові форми відчуження, його центр переміщується в соціальну сферу, культуру та мораль. Критику капіталістичного суспільства економічного плану, що здійснив К.Маркс, робить висновок Е.Мунье, треба доповнити моральною критикою, показом дегуманізованої суті буржуазної демократії, масової культури тощо.
Антропологічна революція (Г.Маркузе, З.Фрейд, Т.Адорно, Е.Фром) чи класова боротьба трудящих (К.Маркс, В.Ленін)
Широкий спектр розуміння природи відчуження відбивається і в обґрунтуванні основних шляхів та засобів його подолання. Сучасна соціальна філософія переповнена своєрідними рецептами, які охоплюють (і певною мірою абсолютизують) майже всі фундаментальні засади існування людини в суспільстві - соціальні, біологічні (генетичні), психологічні, технократичні, антропологічні. Найпоширенішими є біологізаторські та антропологічні концепції вирішення проблеми відчуження. Як правило, вони виходять з заперечення марксистського підходу, базуються на визнанні біологічних (генетичних, психологічних) чинників життєдіяльності людини як домінантних і, що характерно, практично не торкаються головної підвалини існування соціуму — інституту приватної власності.
Як відомо, ліквідацію відчуження К.Маркс пов'язував з соціальною революцією. Суб'єктом її він вважав пролетарську масу, що заво­йовує владу, встановлює свою диктатуру й розпочинає будівництво соціально справедливого (безкласового) суспільства.
Революційність пролетарської маси та її диктатура - ось що передусім не влаштовувало й лякало західних соціологів постмар­ксистського періоду. Другим головним пунктом неприйняття мар­ксистського варіанту подолання відчуження була запропонована К.Марксом ідея заміни приватної власності суспільною. В усуспільненні власності вони вбачали радикальний відхід від загальноцивілізаційних засад розвитку суспільства, своєрідне збочення, що призводило до соціальних колізій тупикового характеру. В диктатурі мас західні теоретики бачили загрозу масовізації суспільного життя, деспотію переможців, кривавий терор і тоталітарне суспільство.
Що ж пропонують західні теоретики щодо подолання феномену відчуження? Розглянемо деякі варіанти.
Теорії генетичного детермінізму пропонують вирішувати при­нципові питання соціального розвитку шляхом встановлення кон­тролю над розумом та поведінкою людини з метою підпорядкування її волі тим, хто володіє владою. Так, професор Мічиганського університету Д.Макконен прямо говорить про те, що наступив той час, коли стало можливим здійснити швидку і ефективну «промивку мозків», яка дасть змогу радикально змінити поведінку людей у суспільстві. Абсолютизуючи надбання генетики, він заявляє, що суспільство вже володіє технічними можливостями контролю над людиною аж так, що може примусити її бажати тільки те, що хоче від неї суспільство. Сучасні психологи-біхевіористи, вважає Д.Макконен, є творцями й інженерами прекрасного певного світу. За ними - майбутнє людства й цивілізації.
Відомо, що жодна абсолютизація не наближала ще теорію до істини. Це положення безпосередньо стосується й Д.Макконена. По-перше, генетика не є всесильною. Як свідчить П.Дубінін, наука ще не знає, що треба робити для покращення генофонду людства, який існує в незмінному вигляді понад 40 тис. років. По-друге, крім біологічної (генетичної) складової, людська природа має психологічні, соціальні, загальнокультурні виміри, поступитися якими, не пору­шивши її цілісності, звичайно ж, неможливо. Нарешті, існує мораль­ний аспект проблеми: хто за кого повинен вирішувати, який тип поведінки обрати, які ідеї поділяти, який світогляд розпивати? Таким чином, генетична детермінація вирішення проблеми відчуження не витримує відповідної експертної оцінки й на сьогодні може бути визнана як хибна.
Антропологічна революція - є іншим напрямом пошукової теоретичної діяльності західних соціальних філософів, спрямова­ної на обґрунтування шляхів подолання відчуження, альтернатив­них теорії класової боротьби трудящих. Цей напрям пов'язаний з іменами таких відомих дослідників, як Т.Адорно (1903—1969 рр.), Г.Маркузе (1898-1979 рр.), Е.Фром (1900-1980 рр.), Ю.Хабермас (1929 р.) та інших представників Франкфуртської школи. Всі вони дійшли до однієї думки, що теорію людини, започатковану К.Марксом, треба удосконалювати новими теоретичними надбаннями, зокрема результатами психоаналітичного вчення З.Фрейда. Загальна лінія удосконалення марксизму така: відмова від аналізу соціально-класових відносин, перехід до дослідження психології індивіда, вивчення його інстинктів і поєднання марксизму з фрейдизмом.
На їх думку, риси індустріального суспільства з відносинами панування та підкорення, інститутами власності та влади настільки глибоко ввійшли в психологічну структуру особистості, проникли в глибини фізіологічних потреб та потягів, що жоден соціальний устрій (навіть соціалізм) не в змозі їх викорінити. В людську природу міцно і мабуть назавжди ввійшла потреба мати, володіти, використовувати і т. ін. Тому сама природа людини повстає проти будь-яких змін, що спрямовані проти сучасного індустріального суспільства. На їх думку, ніякі економічні й політичні зміни не в силах покласти край відносинам панування-підкорення, доки не будуть розкріпачені внутрішні біолого-естетичні потреби людей, доки носіями цих змін не стануть люди, фізіологічно та психологічно підготовлені до того, щоб їх стосунки виключали елементи насиль­ства та експлуатації. За цих умов, вважає Г.Маркузе, головною ланкою подолання відчуження є формування нової свідомості людей, а не класова боротьба й класова свідомість як такі.
Г.Маркузе взагалі не бачить принципової різниці між двома системами - капіталізмом та соціалізмом. На його думку, обидві вони є модифікацією індустріального суспільства, де революція (у Марксовому розумінні) неможлива, бо система створила цілу сітку інститутів, що матеріально, політично й ідеологічно тримають індивіда в покорі. Система створює одномірну людину, що характеризується повною втратою соціально-критичного ставлен­ня до дійсності. Поступово суспільство наповнилось масовізованими особистостями, які принципово не можуть бути носіями революційної ініціативи. Її можуть виконати лише аутсайдери: безробітні, студен­ти, національні меншини тощо.
Е.Фром також намагається відшукати шляхи вивільнення осо­бистості з пут відчуження, визначити шляхи оновлення західної цивілізації. З цією метою він звертається, з одного боку, до К.Маркса, з другого - до З.Фрейда. Своєрідно поєднуючи їхні ідеї, Е.Фром конструює поняття соціального характеру як проміжного містка між психікою індивіда й соціальною структурою суспільства. За його думкою, саме вдосконалення соціального характеру і є тим філософським каменем, що допоможе подолати існуючі соціальні катаклізми, вирішити зрештою проблему відчуження.
Фактично всі представники Франкфуртської школи поділяють, інтерпретують у своїх працях і вдосконалюють ідеї антропологічної революції як альтернативного Марксовій теорії класової боротьби засобу подолання відчуження особистості. Одні з них йдуть ближче до 3;Фрейда, другі - до О.Шпенглера, терті - до М.Хайдеггера та К.Ясперса. Проте суть їх пошуків в принципі одна: магістральний шлях ліквідації відчуження - у вдосконаленні внутрішньої природи людини. Саме цим вони входять в контекст сучасної соціальної філософії, яка не може нехтувати зазначеною пропозицією, хоч і не зводить до неї всю проблематику відчуження та його подолання.
Природу людини, безумовно, треба вдосконалювати. З свідомості, почуттів, духовного світу особистості треба викорінювати негативні звичаї, що сформувались тисячолітнім пануванням приватної влас­ності. Проте чи варто при цьому ігнорувати альтернативні підходи? Їх, як відомо, надзвичайно багато. Це - концепція надлюдини Ф.Ніцше, боголюдство Вол. Соловйова, духовності особистості М.Бердяєва, духовно-космічного всеєдинства особистості П.Тейяр де Шардена, раціовіталізму Х.Ортега-і-Гасета та ін. Ортодоксаль­ний марксизм однозначно назвав ці підходи ідеалістичними й фактично відкинув їх, як щось несуттєве, випадкове в філософському осмисленні людини. Сучасна соціальна філософія намагається виявити їх раціональний зміст. Попереду ще великий пласт роботи по оцінці внеску кожного оригінального мислителя в філософське осмислення особистості. Підкреслимо, мова йде про оцінку, а не переоцінку зазначеного внеску, адже у вітчизняній літературі по суті не було відповідної оцінки. Саме тому ми лише ознайомимось з основними засадами зазначених підходів, звернемо увагу на необхідність їх ґрунтовного вивчення.

№ 52 КОНФЛИКТ, МЕТОДЫ ЕГО РАЗРЕШЕНИЯ. КОЛЛЕКТИВНОСТЬ

Конфликт – от лат. conflictus - столкновение. В философии под конфликтом понимают категорию, которая отражает стадию развития категории противоречий. Конфликт рассматривает существующие противоречия и противоположности, когда они превращаются в крайние противоположности, достигая порой момента взаимоотрицания друг друга и снятия противоречий. Во втором значении понятие конфликта употребляют в социальных науках для описания процессов развития и разрешения противоречивости целей, отношений и действий людей, которые детерминируются объективными и субъективными причинами и часто протекают в противоречивых, но диалектически взаимосвязанных формах.
Социальная философия всегда проявляла интерес к конфликту, но особенно был велик этот интерес в середине 19 и в течение всего 20 века. В широком плане к данной проблеме обращались в своем творчестве Гегель, Маркс, Спенсер, Зиммель, Фердинанд Тенес и др. Спенсер рассматривал конфликт с позиций социал-дарвинизма и считал его неизбежным явлением в истории человеческого общества и мощным стимулом социального развития.
Макс Вебер, исследует проблему конфликта во всех 3-х основных сферах своих научных интересов: при исследовании политики, религии и экономики. Его основная идея в понимании конфликта состоит в том, что общество является совокупностью социальных групп, интересы которых в какой-то части расходятся, а в какой-то совпадают. Противостояние этих групп в плане интересов, ценностей, осуществлении власти и является источником конфликта.
Проблема конфликта занимает большое место в философии Маркса, который предложил дихотомическую модель социального конфликта. Согласно ей все общество делится на 2 основных класса, которые представляют интересы труда и капитала. В основе классового конфликта лежит глубокое противоречие между новыми производственными силами и старыми производственными отношениями. Этот конфликт по Марксу, в конечном счете, ведет к радикальной трансформации общества.
Большой вклад в развитие философии конфликтов внес Георг Зиммель. Он не принимал ни дихотомическую модель, ни ту концепцию, согласно которой конечным результатом конфликта является разрушение социальной системы. Зиммель представил интересные аргументы и рассуждения, которые показывали, что конфликт имеет позитивные функции относительно социальной стабильности, что конфликт способствует поддержанию отношений между существующими группами и общностями. Зиммель считал конфликт в значительной степени обусловленным психологическими обстоятельствами, а главное, он развивал идею о том, что конфликт - это один из универсальных механизмов социализации.
Суспільні відносини та конфлікти
Історичне життя — це процес постійного виникнення й вирішення різноманітних суперечнос­тей, зіткнення інтересів, суспільних цінностей, відносин. Прак­тично скрізь, куди проникає погляд дослідника, є підстави говорити про дисгармонію суспільних відносин, суперечності між ними, що досягають стадії конфлікту, знаходять через нього своє вирішення й осягнення нової протилежності. Таким чином, конфлікт є завершальною ланкою механізму вирішення супереч­ностей в системі суспільних відносин. Все історичне суспільство постає перед нами як конфліктне. У цьому зв'язку конфлікт виявляється не відхиленням від норми, а нормою співвідносин людей у соціумі, формою встановлення (і заміни) пріоритетів в системі інтересів, потреб, суспільних відносин взагалі. На противагу академічній соціології, що обстоювала доктрину соціальної рівноваги, цю думку вперше ввели в науковий обіг такі відомі дослідники, як Р.Дарендорф, Л.Козер, Р.Коллінз та Л.Крайсберг. Власне, її прекрасно розумів ще А.Сміт. В його роботі «Дослідження про природу й багатство народів» (1776 р.) конфлікт розглядається як природно-нормальне соціальне яви­ще, причинами якого є поділ суспільства на класи (капіталісти, землевласники, наймані робітники) та економічне суперництво — рушійна сила, що виконує корисні функції.
У Марксистській соціальній філософії феномен конфлікту одер­жав політично-класове обґрунтування, у зв'язку з чим постав дещо в спрощеному вигляді.
Своєрідну теорію конфлікту розробили в кінці XIX — на початку XX ст. з позицій соціал-дарвінізму Г.Спенсер та М.Вебер, Г.Зіммель та представники так званої формальної школи в соціології, Р.Дарендорф та інші теоретики. Сьогодні в західній філософії існує ціла галузь соціології — конфліктологія, яка розглядає соціальні конфлікти, аналізує конфліктні ситуації й передумови, засоби їх передбачення та вирішення.
Умовно можна вирізняти три відносно самостійні концепції соціального конфлікту: позитивно-функціонального конфлікту Л.Козера (США); конфліктної моделі суспільства Р.Дарендорфа (Німеччина); загальна теорія конфлікту К.Боулдінга (США).
Американський соціолог Люїс Козер розглядав конфлікт як «боротьбу за цінності та претензії на певний статус, владу і ресурси, боротьбу, у якій цілями супротивників є нейтралізація, нанесення збитку або знищення супротивника» (див.: Coser L. The Function of Social Conflict. — Glencoe, 1956.— P. 8). Він намагався довести, що конфлікт є продуктом внутрішнього життя суспільства, існує в ньому споконвічно, є виявом нормальних стосунків між людьми та соціальними групами. На противагу структурним функціоналістам (Т.Парсонс та ін.), що виносили конфлікт за межі соціальної системи, Л.Козер обґрунтовував її конфліктну природу і одночасно намагався узгодити свою позицію з інтегративно-рівноважними концепціями функціоналістів. За думкою Л.Козера, злиття двох концепцій соціуму — конфліктної та соціально-стабільної — дасть змогу подолати недоліки останньої й створити щось подібне до загальносоціологічної моделі суспільства.
У середині 60-х років німецький філософ Рольф Дарендорф (нар. 1929 р.) запропонував нову концепцію соціального конфлікту. Суть її він виклав у роботі «Class and Conflict Society» (1965 p.). Будь-яке суспільство, стверджує Р.Дарендорф, в кожен момент свого ро­звитку підлягає певним змінам. Соціальні зміни всюдисущі. Будь-яке суспільство несе в собі соціальний конфлікт, і він всюдисущий. Кожний елемент суспільства сприяє його зміні. Будь-яке суспільство спирається на насильство певних його членів над іншими.
Як бачимо, якщо у Л.Козера конфлікт своєрідно вписувався в соціально-стабільну основу соціуму, то у Р.Дарендорфа він охоп­лює собою соціум в цілому. Соціум, за Р.Дарендорфом, є постійний конфлікт індивідів та соціальних спільнот. Подолання конфлікту, зокрема, й знищення антагонізмів методами К.Маркса призведе до руйнації соціальних зв'язків і відносин. Суспільству потрібна відмінна від марксистської парадигма бачення майбутнього: не революційна боротьба, а досягнення цілей різних соціальних груп шляхом угод, погоджень, толерантності, еволюційних змін. Різні типи суспільства, вважає вчений, відрізняються один від одного не наявністю чи відсутністю конфлікту, а лише різним ставленням до нього з боку влади. Конфлікт існує навіть в найбільш демократичному суспільстві. Інша справа, що демократія знімає його вибуховозагрозливу пер­спективу. Проте він є, і в будь-який момент може змінити вигляд соціуму в той чи інший бік. Отже, робить висновок Р.Дарендорф, «той, хто вміє впоратися з конфліктами шляхом їх визнання та регуляції, той бере під свій контроль ритм історії. Той, хто програє таку можливість, отримує цей ритм собі у супротивники» (див.: Dahrendorf R.Society and Democracy in Germany. — N.Y., 1969. — P. 140.)
Загальну теорію конфлікту спробував створити американський соціолог Каннет Боулдінг. У 1963 р. наукова громадськість дістала змогу ознайомитися з цією теорією через книгу К.Боулдінга «Conflict and Defence: A General Theory». Він обґрунтовує дві моделі соціального конфлікту — статичну та динамічну. В першій аналізуються сторони конфлікту та стосунки між ними, у другій — інтереси як спонукальні сили конфлікту, що складаються із сукуп­ності реакцій протидіючих сторін на зовнішні стимули.
Сутність соціального конфлікту К.Боулдінг вбачає у певних стереотипних реакціях людини. У зв'язку з цим він обґрунтовує можливість передбачення, подолання й вирішення конфлікту засо­бами маніпуляції реакціями, цінностями, потягами, нахилами лю­дей, не вдаючись до радикальних змін суспільного устрою. Корінь вирішення конфлікту, за К.Боулдінгом, міститься в інтересах, цінностях людей та соціальних груп. Цим загальна теорія конфлікту К.Боулдінга саме й відрізняється від розглянутих концепцій.
Осмислюючи проблеми соціального конфлікту, слід зазначити, що одностайної думки щодо його статусу, соціальних функцій, шляхів і засобів вирішення світова соціально-філософська література ще не має. Кожна з концепцій має як свої переваги, так і певні упущення. Створення загальної теорії конфлікту залишається завданням сучасної соціальної теорії. У цьому контексті доведеться вирішити такі питання, як сутність соціального конфлікту, його причини й функції, загальна типологія конфліктів і т. ін. Ознайом­лення з соціальною історією розвитку людства дає підстави ствер­джувати, що майже кожен конфлікт має специфічні причини та корені. І одночасно вони мають дещо спільне, повторюване на кожному новому витку історії, новому рівні цивілізаційного розвит­ку з новими дійовими особами та виконавцями.
Причини соціальних конфліктів та їх типологія
Відомий італійський соціальний філософ Н.Макіавеллі основу-основ соціального конфлікту вбачав у матеріальному, майновому, економічному інтересі людини, яка скоріш забуде й вибачить убивство батька, ніж вилучення майна. Цієї ж думки додержувався А.Сміт. Англійський економіст прямо вказує на економічне супер­ництво класів як основне джерело соціального конфлікту. Її поділяв й узагальнив К.Маркс, який обґрунтував теорію соціального конфлікту (класової боротьби, революцій, війн, суспільних рухів) як детермінованого економічними чинниками.
Здавалося б, на цьому можна зупинитися. Джерело конфлікту знайдене, основа — охарактеризована, механізм — розкритий. Проте життя свідчить про інше. Нехтуючи матеріальними інтересами або залишаючи їх вирішення на майбутнє, як окремі люди, так і соціальні групи з дивовижним фанатизмом відстоюють, на­приклад, національні чи релігійні пріоритети. Згадаймо хоч би хрестові походи середньовіччя або релігійні війни кінця XVI — середини XVII ст. на Європейському континенті. Головне їх джерело — розбіжність пріоритетів віри, а зовсім не матеріальний чи соціально-політичний інтерес. Міжнаціональними конфліктами чи зіткненнями народів переповнена не тільки історія, але й сьогодення. З приводу чого конфліктують народи? Що лежить в основі того чи іншого конфлікту? Територія? Так. Майнові претензії? Так. Духовно-релігійні пріоритети? Так. Соціально-політичні прагнен­ня? Знову таки, так. І перелік чинників конфлікту можна продовжити далі.
Як свідчить М.Грушевський, одним із головних чинників князівських конфліктів Древньої Русі були претензії практично кожного князя на одноосібну владу, землі та майно. «...Святос­лав, — пише дослідник, — потім умовився з Володимиром і пішов на Ізяслава з військом, вигнав його з Києва і поділився його землями з Всеволодом (1073).... Та його слідами пішов Всеволод, силкуючись загорнути якнайбільше земель собі, а якнайменше зіставити іншим князям — потомкам братів, котрих він всіх пережив» (Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ-Львів, 1913. — С. 97).
Відомий дослідник Л.Гумильов основу-основ соціальних конфліктів вбачає в етнічних відмінностях народів, різниці їх «пассіонарних зарядів», які вони прагнуть реалізувати у спільному історичному просторі і часі (див.: Гумилев Л.Н. География етноса в исторический период. — Л., 1990).
Головну причину зіткнення культур Е.Тайлор бачить в розбіжностях таких пріоритетів, як знання, традиція, вірування, правові і моральні норми, мистецтво тощо (Тайлор Э. Первобытная культура. — М., 1989). Цю думку поділяють і такі відомі дослідники, як Дж.Фрезер і Б.Девідсон.
Вся казкова культура Сходу переповнена сюжетом соціального конфлікту як конфлікту між князями, падишахами, емірами, царя­ми, султанами й простими смертними в основному через жінку-красуню. Володіння нею як коханого дружиною розглядалося головною домінантою суспільного й особистого життя людини. Звичайно, казкові історії не обминали й престолу і багатства. Проте саме в коханій красуні вбачали вони кінцевий пункт досягнень всіх цілей і бажань свого героя.
Як бачимо, світова культура і наука виявили й обґрунтували основну причину та джерела соціального конфлікту — розбіжність соціального та індивідуального інтересу індивідів та соціальних груп, що охоплює всі галузі людського життя, сфери людських стосунків і насамперед економічних, соціально-політичних, духовних, культур­но-побутових та особистих. Наука також здійснила їх типологізацію — своєрідну класифікацію конфліктів. Сучасній соціальній філософії належить лише упорядкувати її, привести у відповідність з певним категоріальним каркасом нового наукового бачення проблеми.
Класифікації конфліктів, що подані в сучасній літературі, не охоплюють всі їх прояви і розглядаються нами лише як часткове освоєння проблеми. Так, американський соціальний психолог і філософ М.Дойч наводить шість типів конфлікту: дійсний — зіткнення інтересів існує об'єктивно, усвідомлюється людьми і не залежить від будь-якого легкозмінного факту; випадковий або умовний — зале­жить від випадкових обставин, що не завжди усвідомлюються учасниками (цей конфлікт легко подолати за умови усвідомлення можливих альтернатив); змішаний — причини, що сприймаються конфліктуючими сторонами, лише побічно пов'язані з об'єктивними причинами, які лежать в його основі; неправильно приписаний — конфлікт, що відноситься не до тих суб'єктів або з інших причин; латентний — через об'єктивні чинники він має бути, але ще не актуалізувався; хибний конфлікт — не має об'єктивних підстав, але виникає внаслідок хибних уявлень або непорозумінь.
Є й інші спроби типізації конфліктів — в залежності від складу суб'єктів, кількості сторін, рівня насильства, ступеня гостроти та інтенсивності. У цьому зв'язку виділяються антагоністичні, неантагоністичні, основні і неосновні, реалістичні й нереалістичні, закриті та відкриті конфлікти.
Охопити всю палітру соціальних конфліктів універсальною типізаційною схемою поки що ніхто не в змозі. Конфлікти бувають різними: між країнами і народами, соціальними верствами й націями, підприємствами та установами, робітниками й адміністрацією, підприємцями та екологами, студентами й вихо­вателями, чоловіками і жінками, молодими й старшими поколіннями. Підстави для конфлікту також не вписуються в однолінійну схему. Люди конфліктують з різних причин — економічних, політичних, соціальних, екологічних, моральних, релігійних, ідеологічних тощо. То може не варто кидатись, як Дон Кіхот, на вітряки й створювати теоретичні моделі, приречені на однобокість?
Вирішення конфлікту: умови, засоби, механізми, методи
Невичерпність конфліктного співіснування людей у соціумі наводить на думку про поліфункціональну роль конфлікту, а також про шляхи та засоби його використання. Дослідники визначають три взаємопов'язані функції конфлікту: позитивну — вихлопний клапан, сполучний механізм, стимулятор і рушійна сила суспільно-історичних змін, відтворення соціальної рівноваги, гарантія розвитку шляхом вияву інтересів, переоцінки цінностей тощо; негативну — загроза дезінтеграції суспільства, дестабілізації влади, порушення соціальної справедливості, перерозподілу власності; суперечливу — порушення соціальної стабільності з одночасною стимуляцією соціокультурної динаміки, знищення цінностей з одночасним звільненням «поля» для нової творчої діяльності.
Як засвідчує історичний досвід, будь-яка однозначна характе­ристика чи оцінка статусу того чи іншого конфлікту не витримує випробування часом. Позитивна характеристика часто змінюється на негативну, і навпаки. Конфлікт — багатофакторне явище суспільного життя. Вирішення його чи вилучення змінює вигляд соціуму. Не завжди ця зміна йде шляхами та темпами, які б відповідали інтересам тих чи інших соціальних суб'єктів, що теж, до речі, змінюють свій статус, роль, а відповідно й соціальні інтереси, потреби, настрої, свідомість. Отже до оцінки, функціонального значення конфлікту слід ставитися надзвичайно обережно й вива­жено, не "рубаючи з плеча" ту чи іншу однозначну характеристику, а через вияв і аналіз внутрішньо суперечливої основи конфлікту та її зовнішньо суперечливого прояву.
Кожен конфлікт має свої рушійні сили, відносно самостійну логіку розвитку, механізми, засоби та методи вирішення. Разом з тим кожна з зазначених позицій має дещо повторюване, загальне, стале. Це дає змогу говорити про всезагальну логіку розвитку конфлікту та шляхи його вирішення. І хоч її ще починають відтворювати, є всі підстави для розгляду елементів, що складають основу майбутньої теорії і вже дістали певну теоретичну фіксацію в літературі.
До умов вирішення конфлікту ми відносимо насамперед глибоке розуміння його суті, причин виникнення, визначення учасників та можливих наслідків. Без такого розуміння про цілеспрямоване вирішення конфлікту не може бути й мови. Зневага до осмислення суті конфлікту призводить до того, що він виривається з рук дійових осіб, полонить їх своєю випадковістю й невизначеністю, дає непе­редбачені наслідки. До умов вирішення конфлікту відносять також матеріальні (людські, фінансові, енергетичні) ресурси та засоби, духовне та моральне забезпечення, ідеологічне обґрунтування.
Механізм вирішення конфлікту включає визначення умов та засобів, шляхів та методів, консолідацію сил та ресурсів на відповідні дії, організацію та забезпечення власне дії — соціальної технології, наслідком якої має стати результат вирішення конфлікту або його приглушення.
Соціальна філософія аналізує також головні методи вирішення конфлікту. Серед них відзначимо такі, як втеча від конфлікту (наприклад, усунення з політичної арени того чи іншого політичного діяча; звільнення з роботи за власним бажанням одного з працівників; еміграція з країни; розторгнення шлюбу тощо); відкладування вирішення конфлікту — одна із сторін тимчасово поступається позиціями; відходить від боротьби, зникає зі сфери конфлікту. Згодом, зібравшись з силами, вона заявляє про себе знову. Конфлікт розгортається знову і потребує вже зовсім інших підходів і методів; примирення сторін через посередника на основі зближення позицій (наприклад, на американському континенті діє Боготинський пакт від 30.04.1948 р. про мирні методи вирішення конфліктів. Інколи залучаються слідчі чи погоджувальні комісії, авторитетні посеред­ники, експерти); третейський розгляд або арбітраж — сторони добровільно передають свої претензії для розгляду авторитетній інституції, рішення якої має бути для кожної з них обов'язковим; переговори — самі конфліктуючі сторони вибирають найбільш прийнятну процедуру, метод погодження інтересів, припиняють суперництво чи зіткнення до завершення переговорів.
Коллективность.
Коллектив – от лат. kolegere - собирать. Коллектив - это группа, которая характеризуется особыми признаками так, что в ней почти полностью исчезают отдельные личности.
Как показали исследования Хосе Ортега-и-Гасета в его работе "Восстание масс", а также работы Альберта Швейцера, Ханы Арен, за возникновение коллективов, как в демократиях, так и в монархиях отвечают склонности народных масс к безответственности. Эту проблему на большом историческом материале исследовал Вебер, рассматривая истоки и природу харизмы и харизматического лидера. Он очень точно описал ситуацию, которая вскоре породила фюрера в Германии и сформировала массы, оказавшие ему огромную поддержку. Таким же образом вели себя массы в Италии (породили дуче), в СССР - вождь. Чем большая часть личной ответственности возлагается на государство, тем больше власть государства над индивидом и тем легче группы, которые руководят госаппаратом «обеспечения бытия» (Ясперс) становятся коллективами. Структура подобных коллективов подобна структуре армии. Они требуют от своих членов солдатских добродетелей, дисциплины, слепого и некритического доверия к руководству, безусловного повиновения, готовности к действиям и жертвам. За это коллектив обещает индивиду обеспеченное существование.
В связи с этим немецкий философ Альберт Швейцер в работе "Культура и этика" пишет: «Чрезмерная подверженность современного человека внешнему воздействию отнюдь не кажется ему проявлением слабости. Он воспринимает ее как достижение. Он уверен, что беспредельной духовной преданностью идеи коллективизма докажет на деле величие современного человека. Естественно присущую ему общительность он намеренно превращает в фанатическую потребность насильственно все подчинить коллективному началу... Мы еще не прониклись сознанием нашей духовной нищеты. Из года в год совершенствуется распространение коллективных мнений, при одновременном исключении индивидуального мышления…».