№ 40 ПОЛИТИКА И ПРАВО КАК РЕГУЛЯТОРЫ ЖИЗНЕДЕЯТЕЛЬНОСТИ

Правова регуляція суспільства
Одним із надзвичайно ефективних механізмів регуляції, функціонування та розвитку соціуму на стадії його класової поляризації стало право.
Право — це система загальнообов'язкових соціальних норм, дотримання яких охороняє держава. Вона формує певні органи, спеціальний суспільний апарат, що силою змушує людину викону­вати норми права, шанувати їх, підкорятися вимогам.
Право виникає на стадії класової організації суспільства. Дже­рела його — суперечливі. Вчені намагаються знайти корені права в природі людини, в так званому народному дусі, психіці людини, ідеї права, конкретній ситуації, економічних засадах життєдіяльності суспільства тощо. Скоріш за все, джерело права - в суспільній практиці людей, що поляризувала їхні відносини (завдяки розподілу праці та приватній власності), що унеможливило їхню регуляцію релігією та мораллю. Держана узагальнила природні відносини людей, що контактували в суспільстві, розділеному на протилежні класи. Узагальнення набуло статусу норми, пізніше - права й виконувало регулятивну функцію, спираючись на авторитет і силу держави. Згодом держава монополізувала інститут права й правотворчої діяльності, зумовила трансформацію його змісту в бік першочергового врахування інтересів тих соціальних верств, які володіють державною владою.
Правова регуляція охоплює найважливіші сфери суспільного життя. Вона регулює відносини власності, виступає регулятором міри та форми розподілу праці та її продуктів між членами суспільства. Цю ділянку суспільного житія обслуговує так знане громадянське і трудове право. Право регулює діяльність державного механізму. Для цього було створено цілу систему прав: державне, конституційне, адміністративне. Право визначає міру боротьби з зазіханнями на існуючі суспільні відносини й процедуру вирішення конфліктів (кримінальне, процесуальне право). Воно виливає на різноманітні форми міжособистісних стосунків (сімейне право), міждержавне спілкування народів (міжнародне право) і т. ін.
Правова регуляція спирається па спеціально сформований апа­рат: суди, прокуратура, міліція (поліція), тюрми тощо. Оскільки цими закладами керує держава, складається враження, що право є продуктом її вільної волі. Насправді ж, це не зовсім так. Право зумовлене системою факторів: економічних, соціальних, національних, історичних, культурних тощо. Разом з тим без конструктивної діяльності держави соціальні норми і відносини не можуть набути загальнообов'язкового характеру, стати юридичними.
Правові системи пройшли досить цікавий шлях історичного розвитку. Перші з них були створені в державах Давнього Сходу й Єгипту. Наприклад, людству відомі закони вавилонського царя Хаммураппі (II тисячоліття до н.е.), що були увічнені на великому чорному базальтовому стовпі. Своєрідну систему законів створив китайський мислитель Конфуцій. Всесвітнє значення має так зване римське право. Всебічне обґрунтування система права одержала в широковідомій гегелівській праці «Філософія права». Розгалужену систему прав мала Київська Русь. Літописні джерела свідчать про надзвичайно високі повноваження такого органу влади Дав­ньоруської держави, як народне віче, про перший юридичний звід — «Устав і закон руський» (ІХ-Х ст.), а також про «Руську правду», розроблену для регламентації стосунків між різними верствами міського населення та селянством.
Ідея створення правової держави належить І.Канту. Правова держава має базуватись на поняттях громадянської свободи, рівності та самостійності. Під рівністю філософ розумів право визнавати владу над собою лише того, хто зобов'язаний до того, до чого він сам нас зобов'язує. Правова держава включає законодавчу, виконавчу і судову владу. Така держава є кінцевою метою розвитку суспільства. І.Кант вірив у можливість забезпечення громадської злагоди на засадах чистих вимог юридичного закону.
Політика як соціальний регулятор стосунків між індивідами та соціальними спільнотами
Органічне єднання правових регулятивів з державними структу­рами формує ще один якісно новий механізм регуляції, функціонування та розвитку соціуму, який дістав назву політики (грецька  - державні або суспільні справи). Вважаючи людину політичною істотою, Аристотель намагався знайти такий механізм суспільної організації, який би адекватно відбивав політичну природу людини. За його думкою, такий механізм уособлюється в державі. Політика - це участь у справах держави.
Релігійна філософія однозначно пов'язувала політику з ідеєю Бога. Капіталізм класичного типу зняв з неї релігійне покривало й повів мову про політику та її закони як такі, що зумовлені розумом та соціальним досвідом, а не релігійними догматами (Ж.Боден, Н.Макіавеллі, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк). Політичні угруповання розглядалися як законне й справедливе право людини — її природне право. Виникають концепції політики як «суспільного договору», а згодом — самостійні лінії її розуміння як «суспільного феномену».
Перша лінія пов'язана з іменами англійського філософа та юриста І.Бентама (1748-1832 рр.), французького мислителя О.Конта (1798-1857 рр.), англійського філософа і соціолога Г.Спенсера (1820-1903 рр.). Їх об'єднує спільна ідея незалежності людини від політики. На їхню думку людина є істота комерційна. Держава не має права втручатися в комерцію, тому людина має бути незалеж­ною від політичної діяльності держави, її різноманітних підрозділів. Звичайно, політика існує, і скасувати цей механізм було б нерозваж­ливо. Проте, якщо вона є і виконує певні функції, то потрібно, щоб політика якомога менше торкалася особистого життя людини. Саме з цього напряму філософії політики розвивається так звана політична соціологія. У 20-ті роки XX ст. її талановитими представниками були Е.Дюркгейм, М.Вебер, Н.Паретто. Політична соціологія ро­зглядає політику в загальноісторичному та соціокультурному контекстах. Довгий час у вітчизняній філософії ця лінія оцінювалась як позитивістська, тобто як така, що неспроможна охопити феномен політики. Сьогодні теоретична думка звертається до М.Вебера та інших класиків політичної соціології й активно досліджує надзви­чайно багатий матеріал, що характеризує регулятивні можливості політики в межах даного напряму.
Другу лінію розгляду політики представляють соціалісти-утопісти: Р.Оуен, К.Сен-Сімон та Ж.Фур'є.
Як відомо, утопічний соціалізм піддав гострій критиці хиби капіталістичного суспільства, розкрив зв'язок приватної власності з експлуатацією, започаткував теоретичний пошук ідеальної політичної системи. Політика розглядалась як шлях до зазначеної системи, де пануватимуть суспільна власність, рівність усіх людей, обов'язковість праці і плановість господарства, де буде ліквідовано протиріччя між містом і селом, розумовою та фізичною працею. Засобом здійснення подібної політики утопісти вважали пропаганду ідей соціалізму, загальнокультурне, освітнє та моральне виховання людей.
Саме з цього напряму бере початок марксистська політична соціологія, яка, з одного боку, запозичує в утопістів ідею майбутнь­ого (соціалістичного) суспільства, з другого - переводить питання політики з просвітительства на грунт класових відносин і класової боротьби. Політика в марксизмі розглядається як сфера суспільної діяльності класів, суспільних груп, політичних партій, яка визначається їхнім становищем у суспільстві та інтересами.
Як регулятивний механізм функціонування та розвитку соціуму політика охоплює насамперед взаємовідносини між великими соціальними групами - класами, націями, народностями тощо. Разом з тим вона не цурається особистості. Суб'єкт суспільного розвитку — це індивіди та соціальні спільноти. Політика стосується всіх людей разом і кожної особистості зокрема. Внутрішня політика регулює життя громадян в державі, зовнішня — міждержавні стосунки та процеси.
Де, коли і яким чином виникає політика? З приводу цих питань є багато точок зору. Найбільш обґрунтованою нам здається та, яка виводить політику з реальних умов суспільно-історичної практики, економічних підвалин життєдіяльності соціального суб'єкту. Ще Н.Макіавеллі зрозумів фундаментальну роль матеріального інтере­су в організації соціуму. На цьому інтересі побудована у нього і держава. Марксизм подає матеріальний інтерес як економічні суспільні відносини, базис. Відтворення його в формі політичних програм, норм, ідей, парадигм, матриць громадської діяльності і становить духовну основу політики. У цьому плані ми поділяємо ленінське положення про те, що «політика є концентрованим виразом економіки». Матеріальну основу — своєрідну плоть політики — становлять політичні відносини та процеси, діяльність політичних установ та інститутів, головним з яких є держава. Діяльність держави спрямована на втілення в практику матеріального інтере­су, який і викликав її до життя. Тому політика не може не мати першості над економі кою. Діалектика їх співвідношення є складною і суперечливою. Абсолютизація будь-якої із складових призводить до соціальної похибки. Взаємодія економіки та політики має конкретно-історичний характер, що безумовно треба враховувати при розгляді будь-якого політичного чи економічного питання.
Регулятивні можливості політики не обмежуються сферою економічного життя суспільства. Політика проникає (і нав'язує своє компетентне слово) в науку і культуру, соціальну сферу і техніку. При цьому в кожному підрозділі соціуму політика зберігає за собою право відстоювати державний інтерес. Тому є всі підстави говорити про економічну, культурну, наукову, соціальну політику тощо. Множинність політик створює враження про їх автономність. Проте це — ілюзія. Автономність може бути лише відносною. Політика є завжди державною.

№ 41 МОРАЛЬ КАК РЕГУЛЯТОР ПОВЕДЕНИЯ. ДОБРО И ЗЛО

Моральна регуляція суспільства
Моральна регуляція поведінки людей у суспільстві здійснюється завдяки внутрішньому переконанню особистості, громадській думці, традиції, моральному авторитетові. Мораль охоплює широкий спектр суспільних явищ. Як регулятивний інститут соціуму вона включає моральну свідомість, моральні відносини, моральну діяльність. Мораль — це не тільки форма суспільної свідомості, як вважалось раніше, а соціальний інститут, що виконує в суспільстві (поряд з регулятивною) функції пізнання, комунікації, виховання, наслідування тощо.
Мораль виникає на зорі розвитку людської цивілізації. Свідченням тому є дані про життя первісних племен, зокрема, етнографії та мовознавства про характер життєдіяльності тасманійців — людей, що жили в кам'яному віці. Через різні обставини вони збереглися і зберегли свій уклад майже до початку XX ст. Понад сто років тому це плем'я було повністю знищене колонізаторами. Проте етнографи, лінгвісти, літератори зуміли записати словники живої тасманійської мови з урахуванням їх племінних відмінностей. Результати дослідження приголомшили вчених. Як виявилося, тасманійці відстали в культурному розвитку від європейських народів приблизно на 40тис. років. Їхня мова налічувала декілька сотень термінів, тоді як словник цивілізованої нації містить близько 80 тис. слів. Вони не знали таких слів, як «холод», «тепло», «довжина», «ширина » і т. п. Ці люди рахували лише до десяти, при цьому користувалися пальцями рук! Тасманійцям не були відомі терміни релігійно-містичного характеру: «дух», «душа», «Бог» і т. ін. Проте вони позначали певні моральні якості людей відповідними термінами. Їхній словник включав такі поняття, як «добрий», веселий», «тихий», «похмурий», «злюка», «лайливий», «безсоромний» тощо. Це свідчить про високий рівень їх моральної рефлексії, досить розвинуту систему моральної регуляції діяльності та поведінки людей.
Центром моральної регуляції є моральна норма. Вона має всезагальний характер. Якщо релігія апелює насамперед до віруючих, то мораль — однаково вимогливо ставиться до всіх. Всезагальність моральної норми (не кради, не убий, будь справедливим і т. п.) полягає не в тому, що її ніхто ніколи не порушує, а в тому, що кожна людина потребує її дотримання щодо себе. Моральні норми дають людині можливість оцінювати свої і чужі вчинки, співставити їх з еталоном, спрямовувати й регулювати відносини з іншими людьми. Моральна норма постає одночасно у трьох головних якостях — як норма-заборона, норма-розпорядження і норма-наказ. Прості нор­ми моралі — уявлення людей про добро, зло, обов'язок, щастя, справедливість - передаються від покоління до покоління. Звичай­но, вони конкретно-історично зумовлені, на них позначаються суперечності тих чи інших періодів життя суспільства, соціальні катаклізми. Проте загальна гуманістична основа залишається незмінною. Елементарні норми моралі (а вони завдяки їх простоті є виявом найбільш узагальнених моральних вимог і розпоряджень) мають загальнолюдський характер і такий широкий діапазон регу­лятивної дії, що навіть складно визначити більш-менш видимі межі їх функціонування. До речі, у Біблії протилежність між добром і злом охоплює весь світ і означає буквально все, що існує.
Систематизація моральних регулятивів людства — справа над­звичайно складна. Досвід показує, що мораль не можна загнати в будь-який перелік нормативів. Будь-яка регламентація моральності створює тупикову ситуацію. Винятком є мабуть лише Біблія, бо в ній нема штучних моральних систем, а фіксується лише те, що вивірено досвідом морального спілкування людства. Проте це не означає, що споконвічні моральні норми не можуть бути приведені в систему, об'єднані єдиним принципом, ідеєю, ідеалом. Навпаки, лише в системі вони здатні виконувати регулятивну функцію. Пошук об’єднальних принципів, ідей, ідеалів, який було розпочато ще в сиву давнину, не закінчено й нині. У цьому зв'язку людство черговий раз звертається до таких титанів інтелектуалізму, як Конфуцій та І.Кант. Саме Конфуцій за 500 років до нашої ери знайшов формулу одвічного морального закону: «Чого не бажаєш собі, того не роби іншому». І.Кант інтерпретував цю формулу в контексті категорій західноєвропейської цивілізації: «Роби так, щоб максима твоєї поведінки була законом поведінки для всіх». І це — в 1788 р.! Нічого мудрішого в плані організації моральних нормативів людський розум не придумав. Народний розум, що володів цим правилом задовго до Конфуція та І.Канта, назвав його золотим правилом моральності. Біблія піднесла його в ранг одної із священних заповідей: «У всьому як хочете, щоб інші чинили з вами, чиніть ви з ними». І.Кант дав золотому правилу теоретичне обґрунтування.
Моральна регуляція спирається на громадську думку і совість кожної людини. У цьому — її сила і таємниця ефективності застосування практично до всіх сфер суспільного життя і одночас­но — її слабість. Якщо людина не має совісті, то моральні регулятиви безсилі. Громадська думка може засудити (психологічно, мораль­но), хоча не може покарати. Дуже багато людей нехтують її вимогами, зневажають традиції, не визнають загальнокультурних цінностей. Звичайно, в такому випадку мораль безсила, але не безсилі люди. Зважаючи на це, вони продовжували пошук нових регулятивних механізмів життєдіяльності і врешті-решт знаходили їх.
Добро и зло

Говоря о добре и зле, следует отметить две основные тен­денции в трактовке этого понятия. Первая — абсолютистская, свя­занная прежде всею с Платоном. В этом разрезе добро рассмат­ривается как нечто, не зависящее совершенно от частных инте­ресов. Это самая определяющая идея - идея блага, и от нее за­висят все остальные.
Абсолютистская трактовка добра проявляется и в современ­ной, главным образом, религиозной философии. Так об абсолют­ном добре пишет Н.О.Лосский, и это абсолютное добро, по его мнению, есть Бог. «Правильное соотношение ценностей требу­ет больше любви к Богу, чем к себе и любви ко всем существам такой же, как к себе». Основное зло заключается в нарушении этого принципа, т. е. в большей любви к себе, чем к Богу и другим существам.
Однако уже в Древней Греции находились философы, кото­рые обращали внимание на относительность понятия добра. Сре­ди них первый — Гераклит: «Морская вода и чистейшая и грязней­шая: рыбам она питье и спасение, людям же гибель и отрава». В свое время Бернард Мандевиль, известный английский фи­лософ XVII — начала XVIII вв. сформулировал своего рода парадокс. Оказывается, зло чрезвычайно полезно для людей, если бы все люди были добрыми, то было бы гораздо хуже. Так как некоторые — злые, порочные, то это и дает возможность жить человечеству. Очень часто люди стремятся быть добродетельными, а в результате по­лучается плохо. Люди стремятся преследовать свой собственный эгоистический интерес, и в результате этого общество начинает процветать. Относительность нравственных понятий, особенно в сексуаль­ной сфере, общеизвестна. У одних народов страшно важно, что­бы жена была девушкой, а у других народов — совершенно наобо­рот: если никто тобой не заинтересовался до того, то почему это я буду интересоваться? Для одних народов очень важно, чтобы жена не имела половых связей вне семьи, а для других, наоборот, очень хорошо, если она будет иметь такие связи, в основном это у северных народов, которые приглашают чужеземцев разде­лить постель своей жены.
Известный представитель вульгарного материализма Людвиг Бюхнер в своей книге «Сила и материя» приводит многочислен­ные примеры относительности понятии добра и зла у различных «диких» племен. Так, «один такой дикарь, будучи спрошен о раз­личии между добром и злом, сначала сказал, что не знает этого, но, немного подумав, прибавил, что добро это - когда человек отнимает жен у других, а зло — когда их отнимают у него самого!» (2-е издание, Спб.1907, с.213).
Можно приводить массу примеров из нашей жизни, когда одно и то же в одно время объявляется благом, и в то же время — злом, и наоборот. Это мы видели в процессе осуществляющихся соци­альных преобразований. Совсем недавно скупка вещей и их пе­репродажа с целью наживы объявлялась спекуляцией и счита­лась большим социальным злом. Сейчас же это деятельность вполне респектабельного бизнесмена.
Лет 10 тому назад считалось благом полное воздержание от распития спиртных налитков. А сейчас те же медики говорят о том, что в небольших дозах это даже полезно.
Дальше, отметим Карла Маркса. Его «Нищету философии», направленную против французского философа и экономиста Пьера Прудона. Всякая экономическая категория, по мнению Прудона, имеет две стороны: хорошую и дурную. Нужно взять хорошую сторону и устранить дурную. Это напоминает то, что предлагают наши сегодняшние социал-демократы. Они говорят, что капитализм плох, но имеет хорошие моменты. Социализм ленинско-сталинского типа тоже плох, но имеет хорошие момен­ты. Значит, нужно соединить хорошие моменты капитализма с хорошими моментами социализма, и тогда у нас будет велико­лепное общество.
Маркс выступает решительно против такой точки зрения. По его мнению, зло настолько тесно связано с добром, что одно без другого не может быть. А активная сторона всегда принадлежит злу, а не добру. «Феодальное производство, — пишет Маркс, — тоже имело два антагонистических элемента, которые тоже называют хорошей и дурной стороной феодализма, не учитывая при этом, что, в конце концов, дурная сторона всегда берет вверх над хоро­шей. Именно дурная сторона, порождает борьбу, создает движе­ние, которое образует историю».
Согласно Ф.Ницше, грань между добром и злом подвижна. «То, что в данное время считается злом, обыкновенно есть не­своевременный отзвук того, что некогда считалось добром». «Но были другие времена и другое зло и добро». Говоря о победе зла, Ницше напоминает Маркса: «обе противопоставляемые цен­ности — «хорошее и плохое», «доброе и злое» — бились на земле тысячелетним смертным боем; и хотя несомненно то, что вторая ценность давно уже взяла вверх, все-таки и теперь еще нет недо­статка в местах, где борьба продолжается вничью». Так же как и Маркс, Ницше говорит о положительной роли зла: «Зло и великий аффект потрясают нас и опрокидывают все, что есть в нас трухлявого и мелкого».
В теоретическом плане проблему обоснования добра, хороше­го поведения, рассматривал Джордж Мур, один из видных англий­ских мыслителей, друг Бертрана Рассела. В своей книге «Принци­пы этики» (М., Прогресс, 1984) Д..Мур рассматривает проблему, каким образом может быть обоснована та или иная этическая кон­цепция, в рамках которой мы должны знать, что есть добро, а что есть зло. Д.Мур рассматривает все варианты: стоицистский вари­ант, вариант эпикурейцев, вариант утилитаристов (Бентам): добро - то, что содействует благу большинства людей. Он показывает, что во всех аргументациях есть логическая ошибка, которая носит название натуралистической ошибки. Все они исходят из конста­тации определенного факта, который кажется вроде бы очевид­ным: ну, например: то, что служит благу большинства людей — то хорошо. А почему? Может быть, все люди должны быть уничтоже­ны, так как люди мешают развиваться материи? Из законов мате­рии добро не вытекает. Конечно, это может нас шокировать - при­менение водородной бомбы для уничтожения человечества. Это не пример Мура, он не знал о водородной бомбе. Но можно такой пример привести. Кстати, вроде бы, если судить по нашей прессе, кто-то на Западе так и говорил, что гибель материальных тел ни­чего не значит, потому что душа-то бессмертна. Души благодаря гибели человечества воспарят к небесам, все будет хорошо.
Теория систем может эксплицировать понятие добра определен­ным образом и дать ответ на вопрос о том, добро абсолютно или относительно? То есть системные представления усиливают одну из сторон в этом споре.

Мы можем пойти дальше, отметить тот момент, который в фи­лософских дискуссиях не возникал. Этот системный момент дает возможность различить два типа добра и зла. Первый — это струк­турный: в какой мере  соответствует , в какой мере  адек­ватно . И затем добро и зло субстратные, относящиеся к суб­страту. Эти различия очень существенны. В первом случае можем говорить, например, о добре или зле в государстве. Госу­дарство — некоторая структура. Анархисты с древнегреческих вре­мен уверяли, что это зло. Оно не дает возможности реализовать свободное волеизъявление человека. Личность должна быть сво­бодна. Государство этому мешает. Значит, мы оцениваем так добро и зло в государстве.
Но субстратная относительность связана с интересами людей. Обычно, когда говорят об относительности, имеют в виду именно это. Для одних, допустим, буржуа, добро — длинный рабочий день и малая зарплата, а для рабочих это зло, они хотят меньше рабо­тать, но получать больше. Это известно из марксизма. Я не хочу спорить о том, истинно ли данное утверждение или неистинно. Я просто отмечаю, что лейтмотив марксизма заключается в под­черкивании противоположности интересов буржуазии и пролета­риата. А кто, в каком отношении здесь оказывается прав или не прав — это вопрос совершенно другой. Факт, что такая пропаганда велась и вполне возможно, что это какую-то реальную ситуацию отображает. Но можно говорить не о классах, а о нациях, напри­мер. То, что для русского здорово, то для немца смерть. Такова пословица. Значит, здесь имеется ввиду необязательно лобовое столкновение наций, а какой-то частный момент. Скажем, лекар­ства, от которых русский поправляется, а немцы умирают.
Значит, мы уже формализовали проблему. Это уже что-то. И, наконец, с помощью этой формализации ввели новое различе­ние. Далее, активность зла тоже понятна. Если мы имеем дело только с добром, то наша система никогда не изменится. Может быть, эта система плохая для кого-то, для чего-то плохая, если иметь в виду какие-то другие концепты. Для того чтобы было раз­витие, нужно разрушить систему. А разрушительные факторы в рамках этой системы рассматриваются как зло. Маркс имел в виду это, когда критиковал Прудона. Активная сторона принадлежит злу. Зло разрушает систему. Возможно, этот план был и у Ницше. Надо систему разрушить, а потом уже строить новое. Это, в общем-то, и в «Интернационале» четко фиксировано: «Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим, кто был ничем — тот станет всем».
Добро и зло будут бороться друг с другом, и активной сторо­ной оказывается зло, потому что добро, даже если оно с кулака­ми, обороняется. А наступает зло.
Теперь, еще один вопрос. Все вроде бы сейчас хорошо. Но системная модель имеет общий характер. Она не относится только к людям, а к системам вообще. Потому что, если бы мы так опре­делили добро и зло, то получается, что оно и в природе есть, по­мимо человека. А есть оно там или нет? Можно ли применитель­но к любой системе говорить, что для нее добро, а что для нее зло? Конечно, в самом буквальном смысле нельзя, очевидно. Характер системы зависит от конкретного субстрата, на котором эта система строится. И, тем не менее, можно говорить о некото­рых онтологических основаниях добра и зла. То есть, человек и общество не появляются сами по себе, как Минерва из головы Юпитера. А они растут из природы. И в природе есть нечто по­добное. Если мы говорим о системе как о целостности, то, конеч­но, для сохранения этой системы что-то будет полезно, а что-то вредно. Ну, скажем, приближение какой-нибудь другой массивной звезды, очевидно, будет вредно для Солнечной системы, так как оно может захватить целый ряд планет, и Солнечная система бу­дет изменена, если не разрушена совсем. Значит, здесь та же самая ситуация, что и в других случаях, когда мы системные по­нятия применяем к обществу. Всегда они имеют некоторый эквивалент.

Так значит, мы что-то можем сделать с помощью системного представления. Расширяя сферу таких возможностей, рассмот­рим применение системного подхода к проблеме натуралистичес­кой ошибки, поставленной Дж. Муром. Логическая сущность этой ошибки заключается в невыводимости нравственных принципов из суждений, констатирующих те или иные факты. Однако такой вывод и не предполагается системной моделью объекта.
Тот или иной нравственный принцип, например, Бентама (мак­симальное благо максимального числа людей), является структурой системы, концепт которой представляет собой некоторый смысл жизни (благо людей). Субстратом же будет совокупность отдельных этических норм. Здесь нравственный принцип обосно­вывается концептом, хотя и не является его логическим следстви­ем. Такое обоснование возможно, поскольку концепт так же име­ет этический характер, как и структура, т. е. они относятся к сфе­ре одной и той же — деонтической — логики, т. е. логики должен­ствования, которая существенно отличается от логики алетичес­кой, т. е. логики истины.
Очень интересен принцип, ко­торый был сформулирован Аристотелем, принцип противополож­ности. Аристотель в «Категориях» говорит, что добру противо­положно зло, но злу может быть противоположно не только доб­ро, но и другое зло. Здесь нет простой симметрии добро — зло, где зло противоположно добру, а добро — злу. Злу может быть противоположно другое зло. Аристотель приводит примеры этого, и каждый может привести сам. Скажем, безрассудная храб­рость — зло, а то, что ей противоположно — трусость, это тоже зло. Далее, существует еще очень интересная проблема. Фома Аквинский очень беспокоится в связи с вопросом о зле в мире, с учетом того, что Господь, который абсолютно добрый, это зло все-таки допускает. Как это можно понять: Бог всеблагой. А тут происходят землетрясения, кровавые войны, насилие, болезни. Наказание за грехи? Какие же грехи у только что родившегося младенца, который вынужден страдать! Я зачитаю подлинные слова Аквинского, он спрашивает: «Что было бы, если бы зла не было?» И дает такой ответ: «Коль скоро Бог есть всеобщий рас­порядитель всего сущего, должно отнести к его провидению то, что он дозволяет отдельным недостаткам присутствовать в некоторых частных вещах, дабы не потерпело ущерба совершенство всеобщего блага. В самом деле, если устранить все случаи зла, то в мироздании не доставало бы многих благ. Так, без убийства животных, была бы невозможна жизнь львов. А без жестокости тиранов — стойкость мучеников». В другом месте: «И вот подоб­но тому, как совершенство Вселенной требует, чтобы были не только вечные, но и бренные сущности, точно так же совершен­ство Вселенной требует, чтобы были некоторые вещи, которые могут отступить от своей благости. Потому они и в самом деле время от времени делают это». Из сказанного выше следует, что нет единого первичного начала зла в том смысле, в котором есть единое первичное начало блага, ибо, во-первых, единое пер­вичное начало блага есть благо по своей сущности, как было по­казано. Ничто, однако, не может быть по своей сущности злом. В самом деле, мы видели, что все сущее, в той мере, в которой оно есть сущее, есть благо, и что зло существует лишь во благе, как в своем субстрате. Это идеи Фомы Аквинского, за что, конечно, церковь должна быть ему очень признательна.